Непрості будні

 Виховання від серця до серця

ГАЛИНА ВІЛЬСЬКА, 

учитель Ванжулівської ЗОШ І—ІІ ст. Лановецький р-н Тернопільська обл.

Співпраця педагога з дитиною, безперечно, має виявлятися за законом — від серця до серця. Без любові до дітей не може бути самого вчителя. «Вихователь, який не затискує, а визво­ляє, не пригнічує, а підносить, не мне, а формує, не диктує, а вчить, не вимагає, а запитує, переживає з дитиною багато натхненних хвилин», — так казав Януш Корчак.

   

Від серця до серця

Саме вчитель допомагає у подо­ланні труднощів дитини, пояснює, показує, радить і сам радиться з ді­тьми, запобігає, переживає, заохо­чує, стимулює, надихає, розвиває, вимагає, сприяє дорослішанню — дарує радість спілкування, чим під­носить свій авторитет і закріплює авторитет дитини серед ровесників, близьких людей.

Вселити у своїх вихованців теп­ло своєї душі і зробити їхні серця чуйними до людських турбот — за­вдання справжнього вчителя.

Спочатку люблю, а потім навчаю

Якщо в класному колективі спільне життя радісне і захоплю­юче і діти залучаються до нього з великим бажанням, віддаються йому всім серцем — то це життєдайна криниця снаги від самого вчителя. Більшість педагогів обра­ла своїм девізом слова: «Спочатку люблю, а потім навчаю». Любити всіх: «улюблених» і «нестерпних хуліганів» і поряд із цим ство­рювати умови, щоб вони ставали кращими, — це вияв людяності вчителя.

«Добре вчити ту дитину, яка тяг­неться до вас, як соняшник до сон­ця». Щоб не зруйнувати цей про­мінчик довір’я, слід утверджувати

Добрий, радісний, веселий, цікавий, мудрий і навіть хитрий

«Особистісно орієнтоване спіл­кування на уроці — основа емо­ційного благополуччя вихован­ців», — говорить О. Я. Савченко. «Шлях до серця учня — це чисте серце вчителя», — говорить гуман­на педагогіка  Амонашвілі. Потре­бу в особистісно зорієнтованому спілкуванні помітив цей педагог: прийом індивідуальних відповідей на вушко, ситуації, що дають змогу дитині висловитися негайно, вияви­ти своє ставлення до того, що схви­лювало.

_у «Якщо діти на уроці творять, спілкуються, переживають різні по­чуття, урок для них — мов веселка із безліччю кольорів: добрий, ра­дісний, веселий, цікавий, мудрий і навіть хитрий... Ці діти, котрим подобаються уроки, пишуть, що він «мов соняшник», «як мудрий люб­лячий дідусь», «як квітуче поле...» (Ш. О. Амонашвілі).

Справжня співпраця вчителя і дітей з’являється разом із радістю, з бажанням бути разом, трудитися разом, без нагород і покарання.

Правильно організоване спілкування

Дитину виховує все, що її ото­чує. Але в період дитинства і юнос­ті, незважаючи на різні впливи, най­відповідальнішою є роль учителя. Діти молодшого шкільного віку за­вжди копіюють свого вчителя, який є для них другою мамою, другом — тим, кому можна довірити найбіль­шу таємницю. Тому надто важливо вчителю створити таку атмосферу у спілкуванні з дитиною, щоб вона могла принести свою радість і горе, роздуми і сумніви.

Спілкування з дітьми... В цих словах турбота і доброзичливість теплота і сердечність. Психологи дійшли висновку, що правильно організоване спілкування — запо­рука доброго настрою, душевного спокою. В народі існують усім ві­домі слова: «Нічого кращого немає, коли душа страждань не знає». Ви­являється, що не всі вчителі вміють говорити з дитиною.

Слова-паразити «повинен», «треба»

Потребу у спілкуванні з колегою по роботі, з керівництвом ми реалі­зовуємо, добираючи слова, наперед передбачаючи реакцію співбесід­ника. А, спілкуючись із власними дітьми, із вихованцями, керуємося принципом: кажу все, що хочу.

Ніякі дії вчителя на уроці чи піс­ля не повинні залякувати дитину чи принижувати. Агресивність учи­теля серед дітей не припустима.

Василь Сухомлинський пи­сав, що від того, яким буде слово у матері, а потім — у вчителя: лагід­ним, добрим, уважним, розумним, сердечним чи дратівливим, сварли­вим, злим — залежить у дітей по­чуття відповідальності.

Відомий педагог вказував на емоційність мовлення: «Як важ­ливо, щоб у кожному слові вихова­теля трепетала, хвилювалась, ра­діла і обурювалась жива людська пристрасть!

Бо хоч який високий буде зміст слів, що їх чує дитина, вони за­лишаться для неї мертвими, поки в них не займеться вогник почуття, не запульсує кров. Цю душевну по­вноту і насиченість слова не мож­на почерпнути ні з яких книжок, по­сібників. Вона дається лише жит­тям...».

Тому вчителю слід особливо стежити за власним мовленням. Говоріть спокійно, доброзичливо. Не можна зловживати словами «по­винен», «треба». Вишукуйте все нові й нові слова для роз’яснення і переконання.

Не можна не помічати «дріб­ниць». їх треба виправляти, редагувати на них, але інколи вміти і не бачити.

Діти люблять висловлювати свої думки. Слід бути уважними до мов­лення дитини. Варто ненав’язливо виправити помилку по ходу розмо­ви, щоб не переривати спілкування.

Іноді варто вжити опосередко­вану форму зауваження: «Любцю, ти почала дуже дрібно писати, а я вже погано бачу», «Дениску, як би я хотіла, щоб ти знову сказав: «Я вчо­ра потішив маму хорошими оцінка­ми»...

Оцінка — стимул до праці

Буває, діти в 1-х, 2-х класах об­ражаються, коли їх не викличуть до дошки. Винахідливий учитель знайде різні способи, щоб припи­нити обурення. «Сьогодні біля до­шки працюватиме Іванко, адже він іменинник, він хоче потішити маму гарною відповіддю», «Цей текст читатиме той, хто вміє грати на му­зичному інструменті», «Зараз хором відповідатимуть дівчатка — наша краса класу, а потім — хлопчики — наша сила і гордість». Тоді вчитель постає перед учнями справедливим диригентом.

Оцінка — стимул до пра­ці. І як боляче тій дитинці, котра не може впоратись із завданням чи відстає у виконанні вправи, хоча напружує всі зусилля, щоб досягти хороших успіхів. Мудрий учитель ні в якому разі не покарає її двій­кою. Бо це відіб’є бажання вчити­ся або зробить дитину агресивною. Щоб оцінювати знання, спочатку треба допомогти дитині досягти успіху.

Василь Сухомлинський дає таку пораду: «У початкових класах учи­телі нашої школи твердо дотри­муються такого правила: доти, доки результати роботи дитини не будуть заслуговувати позитив­ної оцінки, їй не ставиться ніяка оцінка».

Головне кредо вчителя — у до­брих справах, які складаються і роз­виваються під час навчання між учителем і учнями.

Вчасно і доречно

У всеозброєнні вчителя мають бути всі засоби педагогічного спіл­кування: слово, інтонація, погляд, міміка, жести, дотик до учня. Треба лише вчасно і доречно їх викорис­товувати.

Надто безпорадною почува­ється дитина, коли чує з уст учи­теля насмішкуватість. Крім цього, страждає психіка малюка. Він стає дратівливим, замкнутим. Ніяких ав­торитарних принципів! Найбільше учневі дошкуляють нарікання, по­вчання, принизливе коментування вчинку. Смішною чи безпорадною почуватися перед колективом дити­ні дуже боляче. Емоційний мікро­клімат учитель має створити сло­вом, викликаючи почуття, захоп­лення, здивування, очікування чо­гось нового. Краще, якщо на уроці присутній вдалий жарт, м’яка іронія без приниження особистості.

Розум і мудрість

Ділова співпраця — праця вчи­теля й учня. Не буває поганих дітей, бувають погані вчинки. І щоб їм за­побігти, потрібно вчити їх не роби­ти. Один педагог, виряджаючи своїх вихованців у життєву дорогу, бажав: «Бути не лише розумними, а життє­во мудрими. Бо розумний знайде вихід зі складної ситуації, а мудрий у неї не потрапить». І якщо все-таки поганий учинок стався з вини дити­ни, то її очі повинні дивитися в очі вчителя, де сяє іскорка каяття: чому так погано вийшло, як цьому тепер зарадити?

О. Я. Савченко зауважує, що якщо у вчителя основні інструмен­ти — накази, заборони, контроль, покарання, дитина виростає безіні­ціативною, забито-слухняною, у неї слабка активність або ж вона стає агресивною.

З любов’ю, знаннями і вірою

Учитель — диригент дитячих думок, учинків, почуттів. Причому смичок у його руках невидимий.

Отже, щирість слів, дотепність жестів, природність міміки, людя­не спілкування з дітьми — той ча­рівний ключик до дитячих сердець справжнього вчителя.

Кожній дитині — світло знань,

Кожній дитині — світло любові,

Віру в сили свої без вагань —

Як запоруку щасливої долі...

Щоб навчання в школі не викли­кало психологічного напруження, треба, з досвіду роботи В. Сухомлинського, створити для учнів шко­лу радості пізнання світу. Розумна вимогливість має поєднуватись із уважним ставленням до потреб дитини: вчасно допомогти, підтри­мати, заспокоїти.

Ніжна усмішка, легкий дотик, довірливий погляд, доброзичливе здивування, підбадьорливий голос учителя завжди так потрібні ди­тині. Якщо ви дотримуватиметеся таких принципів, ваші вихованці спішитимуть до вас зі своїми радо­щами і невдачами навіть тоді, коли вийдуть за поріг початкової школи, переступивши поріг юності. І це ве­лике щастя для того вчителя, який зумів запалити вогник довіри, лю­бові, шани в ніжній душі свого ви­хованця.

Отож, з любов’ю, знаннями і вірою плекаймо дитячі душі!

Усі люди різні. Сприймати їх треба такими, якими вони є.

Кожна дитина унікальна. Пова­жайте гідність людини!